Олександр Олесь.
"По дорозі в Казку". Етюд на 3 картини
І КАРТИНА Ліс. Ніч. Люде. Сплять, збираються спати. Убрання не має ознак нації й часу. Він. Юрба (старі, молоді; чоловіки, жінки, діти). Дівчина. Окремі голоси з юрби: — Сьогодні тепло так, що можна не вкриватись. — Гляди, щоб вранці бігать не прийшлось та грітись. — А так! Мороз одурювать уміє... Сховається на мить, усі роздягнуться, зрадіють, а він на тебе — стриб! Почав кусать і кров морозить в жилах. — Ет! Що мороз?! В кожух сховайся та й сиди, а от од голоду сховайся!.. — Останній хліб ми доїдаєм... Що далі будемо робити?! Хлопчик. Я їсти хочу вже й тепер. — Ми помремо всі з голоду... — Не бійсь! До смерті ще далеко!.. — А знаєте, я чув, що можна жить любісінько травою і старості діждатись. Адже ж он живиться травою буйвіл, кінь, коза. Коли ми хліб увесьз'їмо, гайда усі на пашу! — Ну, ти не смійсь! Пасися сам, коли не маєш чим трави наскубти... А нам Бог дав, крім рота, — руки. — Чого ви завелись?! Скажіть ви краще — хіба трава людині не завадить? — Дарма! Привикнути до всього можна. Авжеж! Як звикне — буде жити. — Ми на зиму нагорнем гори сіна! — Що? Й зимувати тут?! Та ми померзнемо. — Хати збудуєм. — А чим палити? — Навколо — ліс! Палити є чим. — Я не про те кажу, — вогню ми де дістанем? Коли б огонь в нас був, ми б, може, й стежки не згубили... — У лісі живемо, у лісі й заблудились. — Ішли вночі. — В цім лісі завжди ніч — вночі і вдень. В і н. Ні, ні! В цім лісі жить не можна. Дорогу треба нам шукати! Сміх. — Еге, піди та пошукай! Шукали ми доволі... аж ноги покололи... — Я щоку розірвав. — Я око виколов. — А в мене брата задавив ведмідь. — Піди та пошукай ведмедя. — Спитай у його. Може, знає він, де простяглась дорога... — Куди йому питать ведмедя? Він борсука злякався вчора. Сміх. Він. Я не злякавсь! Мені здалось, що вовк ворушиться в кущах... — Так ти б його за хвіст! Зідрав би з його шкуру, от і було б прикритись чим... А то поглянь, яка сорочка на тобі. Уся в дірках... Того тебе і дівчина не любе. Д і в ч и н а. Це я? Так він же ще малий! Йому про це й гадати рано. — І досі він за мамою сумує... Я чув, як раз вночі він кликав: «Мамо, мамо!» Сміх. Читати далі |